Абстрагувавшись від гостро-соціального починаєш ходити колами власного внутрішнього пекла. Ніби тебе поглинає цей вир, що розкручується сам по собі і захоплює твою свідомість в цей вир безвиході.

Я навіть не знаю що я відчуваю після тієї ночі… чи ранку… була майже четверта…
Мертва… тиша.
Напевно найгірше, що нічого. Легкий осад з присмаком гіркоти. Не розумію чому я на це все пішла.
Гарний був схід. Змістовний. Кризовий момент і в мені ніби відчинили скриньку Пандори.
Я ще довго дивилась у вічі смерті. Вона зростала в мені, а потім щось дуже гучно та дзвінко розлетілось з тріскотом на шматки.
І залишилась лише пустеля.
Не знаю яка в мене температура. +40 чи -50? Вітри однаково спалюють все що можливо.
Я ніби живу, переглядаючи діафільми різних людей. Різних мене які жили до мене сьогоднішньої. Вони усі несхожі, по різному - цікаві. Мило спостерігати…
Інколи це навіть викликає задуху на кілька секунд… Але не більше.

Я ніби вільна, але не зовсім ціла і жива…